Спокойствие на душе

Величезні мармурові колони стискали мене, наче справжні мури. Молочні стіни зовсім не гріли, на душі було сумно й тяжко. Ох, мамо, що ж мені робити, у цій в'язниці часу? Кохання пройде, напевно, й навіть моє серденько перестане мене гріти. Ох, як ти, мамо, посміхалась, живучи тут: між холодних стін і таких самих полів, високих стель і самотніх днів, коли лише зоряне небо з Покровителькою Луною були твоїми друзями? Ти мене привчила до свободи та вільності духу. Але всі твої спроби марні, адже навіть мене, закриють у неволі. Без зелених полів, без живого сонця і людей, без єдиного продиху щастя, без тебе і без волі. Ох, мамо, марні твої спроби... Яке ж нещастя! Кричать тут і там, але що ж їм, мамо, коли погано мені? А мармур - дивовижний камінь, що не кажіть і що не робіть. Люблю я його от і все. Навіть мури мармурові, може, скрасять мої дні? Кохання моє все ще живе й не тільки мармурове, воно блакитне і червоне, наче жовтий також є і біленький у кутку, дуже гарний і яскравий, він здається дуже сумним, може мури мармурові, ощасливлять вмить? Ох, кохання, моє кохання, що ж сталося з тобою? Ти був неначе як зірка з неба, м'яка і гаряча, що ж остудило тебе? Ти був моїм порятунком і вічним щастям, може щастя наше - різне? І ніколи й ніхто не зрозуміє його? Навіть моє серденько не знає, як же так, кохання моє... І голос твій, наче зовсім інший. Ти говориш не до серденька мого, а до оболонки моєї душі, як же ти не розумієш, кохання моє, це зовсім різне..! Тяжкий метал корони твоєї, остудив зіроньку мою єдину, що гріла в самі морози й холоди. Авжеж, вона яскрава: каміння з усього світу блищіть на ній, найкращі візерунки прикрашають її, рука майстра залишила шматок життя на ній, але... Це все одно метал, облитий кров'ю й жахів прожитих віків і вони, злочинці мої, остудили кохання моє, зірку з неба, що була як подарунок від життя. Ти кажеш "Я кохаю", але як би не до мене, може, до смарагдів, на твоїй короні? Сумую я за днями, коли зелене поле гріло й мене, й тебе, і сонце було яскравіше, і хмари біліші за кохання, й ти, кохання моє, був яскравим як смарагд, чистим мов піднебесна річка. Але хтось розлив сльози та кров свої у ту річку та забруднив смарагд яскравий. І став ти холодним як той метал твоєї корони... Ох, мамо, що ж мені робити?! Рятувати зірку свою треба, вчила ти мене змалечку. Але дуже сумно мені, мамо, не можу нічого зробити... Мури мармурові охолодили і й мене, що й навіть зоряне небо не врятує, сум мій рідний і важкий. Може, мамо, зранку я прокинусь і життя знову буде чистим, як той смарагд і розіб'ю я ту корону, мамо! Охолодила вона кохання моє, але мене не зможе! І тоді все буде добре мамо і листи до тебе будуть коротші, без сумніву й страху і всього цього буденного життя мармурових стін. І буду я гуляти серед зоряного неба під ручку зі справжньою зіркою! І смарагд засяє знов.